 |
|
Повернути Батьківщину 
Дмитро Крапивенко, Павло Солодько, для УП, 22.11.2006, 10:48 Дисклеймер: Це – ще один матеріал до 22 листопада. Автори зосередилися на темі "повернення Батьківщини". Тема доволі трансцедентальна, утопічна і пафосна. Але хіба те, що сталося два роки тому, не було пафосним і утопічним? У дитинстві ми дихали вільно. Піонерська краватка не стискала горло, від книжок про Тимура та команду та інших дітей-героїв віяло звитягою та пригодами. Повітря здавалося найкращим, як і все у нашій країні. Дітей не позбавляли свободи слова, ніхто не обмежував наших зібрань, а школа не потребувала воєнізованої охорони. Ми не здогадувалися, що там, у дорослому житті, люди "стукають" одне на одного в КДБ, вступають в КПРС здебільшого заради кар'єри, а не для боротьби за щастя усіх народів, дають хабарі, несуть(крадуть) з роботи, купують дефіцити по блату. Ми, народжені у 70-х, дізналися про це постфактум, з розповідей старших, коли вони почали трощити країну, у якій нам – дітям – було тепло і затишно. Тоді, коли в нас перший раз забирали Батьківщину, ми підсвідомо розуміли, що дорослі щось роблять не так. Вони паплюжили героїв, чиї імена носили наші піонерські загони, скуповували в беззубих і зневірених дідів бойові ордени "на експорт". Водночас сором'язливо замовчували свою вчорашню партійність, не прагнули видати на гора списки кгбешних стукачів, конвертували тарифи хабарів у долари, розкрадали до решти свої заводи та НДІ. Ми ж тим часом уже куштували немолочними зубами перші снікерси, дихали імпортними цигарками, хімічним запахом польських лікерів, приносили перші жертви кримінальним бригадам і наркотикам. Уривчасто, абияк, але дізналися, що українська державність – давня мрія предків, за яку вони змагалися не менш завзято, ніж наші діди за Союз, а самостійна Україна і є нашою справжньою Батьківщиною. Ми вже були здатні любити, і полюбили нову Батьківщину. Хоч тоді в моду увійшли визначення "ця країна", "краще гавкати по-німецьки, ніж жити за купони", "валити звідси треба", кравчучки, торбеги в клітинку, турецькі светри. Ми бачили це в тому віці, в якому наші діди йшли на фронт, батьки – на цілину і БАМ, старші брати – в Афган. Сила, яка зростала для того, щоб прикластися там, де попросить Батьківщина, потроху вивітрювалася. У кримінальних розборках, емігрантських поневіряннях, базарному смороді, безплідних вузівських авдиторіях. Дорослі продовжували брехати. Ті, хто боровся за вільну Україну ще за радянських часів, постійно програвали вибори, сварилися один з одним, втрачали своїх лідерів. Вчорашні герої студентського голодування 90-го року розчинилися десь у морі великої політики, потонули у хвилях дикого капіталізму. Нам не було місця в їхніх іграх – ну так, хіба для масовки. Хто не збайдужів до Батьківщини в базарно-купонні роки, не сів на голку, не застряг у побуті - той вийшов на Майдан 2000-го, щоб сказати Кучмі - геть! Повернулися туди восени 2004-го і оголосили, що свободу не спинити. На той час ми вже трохи вже поварилися у котлі ринкової економіки, знайшли місце у житті, одружилися, народили перших дітей. Нам подобалося жити, працювати і молитися вдома, а не за кордоном – але ми не відчували Батьківщини. Так, ми створювали Батьківщину довкола себе, у своїй тусовці. Бо більше ніде її не було. З одного боку були націонал-параноїки з плачами про "українськість" та "европейськість", з іншого – "міцні господарники" з мантрами про дружбу з Росією. Ми їздили по світу, і там нашу нову Батьівщину знали як країну корупції, інфляції і Чорнобиля. Все! А, ні – багато іноземців ще знали, що наша Батьківщина віддала Америці і Росії ядерну зброю. Ні про український внесок у перемогу над фашизмом, ні про українську науку, ні про україсньку православну культуру вони не знали. Наша влада віддала це все на відкуп, а сама створити нічого не змогла. Тому ми не йшли на Майдан заробляти – на наші сплачені податки утримувалася армія і міліція по той бік барикад. Ми навіть не з'їли жодної тарілки каші з польової кухні на Хрещатику, бо мали достатньо власних грошей, щоб прохарчуватися у найближчих фаст-фудах. Просто тоді дихалося, як в дитинстві над сторінками Гайдара, як у піонертаборі на прощальній лінійці, як у юнатських походах партизанськими стежками Карпат. Це був наш Конотоп, Сталінград, ДніпроГЕС. Це був наш Інститут Глушкова, Нерюнгрі, Байконур. Велика Батьківщина поверталася. Але невдовзі після жарких майданівських днів те ж саме зіпсоване чергами за дефіцитом, кухонними посиденьками та першими кооперативами покоління затіяло новий розпродаж країни. Незалежна і соборна їх вже не влаштовує – тому в нас знову забирають Батьківщину. Одні тягнуть її до Росії – через ЄЕП. Інші до ЄС – через НАТО. Їхня Україна вже не єдина, до того ж економічно відстала, тобто ними ж розкрадена. Їм не в перше чіпляти ярлики бандерівців, московських запроданців, американських шпигунів, сепаратистів. Вони засмерділи українське повітря мультикультурними викидами Макдональдза та "єдиним" перегаром російської горілки. Вони знову забирають нашу Батьківщину в ім'я своїх бізнес-інтересів. Забирають з затятістю нацистського гауляйтера, який упевнений у вищості свої раси та тисячолітті рейха. Іноді складається враження, що світ в екрані телевізора справді з'їхав з глузду. Політики ділять громадян на єврооптимістів і москвофілів, до крові зіштовхують нас у віртуальному просторі, а самі обнімаються в реальних кулуарах. Замість розвивати науку та економіку вони інвестують у піар. Вони живуть уже в цьому телевізорі. А якщо жити в телевізорі довго, то можна справді повірити – Батьківщини вже немає, а є лише людські та матеріальні ресурси. Можна повірити, що половина країни потягне за проєвроатлантичним піаром, а половина – за піаром промосковським. І якось забувається, що в Україні ще живе чимало розумних людей, які уособлюють іншу Батьківщину. Які не хочуть приєднуватися ані до мертвого режиму Путіна, ані до ветеранського клубу НАТО, який останнім часом тільки програє. Ці люди хочуть бачити свою Батьківщину вільною і військово та економічно самодостатньою. Ці люди – покоління 25-40-річних – вже сказали своє слово два роки тому. Зараз вони спостерігають. Даний суспільний прошарок не має речників і – на щастя – не представлений нинішніми політичними крикунами. Це – не маргінали, а цілком успішні українці. Вони пам'ятають про велич своєї країни і знають справжню ціну капіталізму. Вони знайдуть у своєму житті місце для подвигу. :-) І приберуть із політичної арени клоунів і невдах, народжених у 40-их і 50-их роках минулого сторіччя. Батьківщині буде повернуто чисте повітря наших молодих почуттів – справжню незалежність. Всім, кожному. Хай ніхто не піде ображеним |